Мета: поспілкуватися з учнями про кохання, про те, що вважається природним і що є небажаним у взаємовідносинах молоді; зорієнтувати учнів на толерантне ставлення до вираження почуттів протилежною статтю; допомогти учням розібратися в собі.

ХІД ЗАХОДУ

Під музику до залу заходять ангели і запалюють гірлянди, що ними прибрані вікна, запалюють свічки на столах ведучих і в залі. Перші слова ведучого звучать за сценою.

1-й.

Горять свічки і музика лунає,

Вогонь кохання у серцях палає.

Що знають люди про любов?

І як про неї говорити?

Немає слів, немає мов,

Щоб почуття це зрозуміти.

2-й.

Якби усі багатства світу

Нам обіцяли за любов,

Належало б відмовитися, щоб знов

Безцінним скарбом цим заволодіти!

3-й.

Все начинается с любви…

Твердят:

«В начале было слово»

А я провозглашаю снова:

Все начинается с любви!

4-й.

Все начинается с любви:

И озаренье, и работа,

Глаза цветов,

Глаза ребенка –

Все начинается с любви.

1-й.

Все начинается с любви.

С любви!

Я это точно знаю.

Все, даже ненависть –

Родная и вечная сестра любви.

2-й.

Все начинается с любви:

Мечта и страх,

Вино и порох.

Трагедия, тоска и подвиг –

Все начинается с любви.

Весна шепнет тебе:

«Живи!»

И ты от шепота качнешся.

И вырямишься.

И начнешся.

Все начинается с любви!

3-й.

Кохання… ніхто і ніколи не в змозі буде до кінця зрозуміти, що ж це таке. Це велика загадка життя, яку прагнув розгадати не один мудрець, не один поет оспівав його, проникаючи в його глибини.

4-й.

І не завжди розумієш, чи прийшло справжнє почуття. І кожен шукає відповідь у власному серці.

1-й читець.

Як не любов, то що ж це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? – та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? – але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? – бідкатись не гоже.

Не хочу? – то даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

2-й читець

Вдалині від тебе не тужу, не плачу,

Розуму не трачу, як тебе побачу,

А проте, як часом довго не стріваю,

Все чогось сумую, все когось шукаю.

І в журбі до серця підплива питання:

Чи це тільки дружба, а чи не кохання?

1-й.

А може, пошукаємо відповідь на сторінках вічної книги – Біблії. Адже Борис Пастернак назвав її «записною книжечкою людства».

2-й.

Найрозумнішим царем уважають царя Соломона. І не тільки найрозумнішим, а й найбагатшим, найкрасивішим. А його «Пісня пісень» до сьогодні є неперевершеним шедевром:

«Поклади мене, як печать, на серце твоє, як перстень, на руку твою: бо сильне, як смерть кохання; люті, як пекло, ревнощі; стріли їх – стріли вогняні.

Великі води не можуть загасити кохання, і ріки не заллють його. Якщо б хто давав усе багатство дому свого за кохання, ним би нехтували із презирством.

3-й.

А все через кохання, яке тривало всього сім днів. Кохання великого царя Соломона і шістнадцятилітньої дівчини із виноградника – Суламіфі.

4-й.

І, як завжди, на грані боротьби білого та чорного виникає червоний колір кохання.

1-й.

Страшно встрачати коханих, але і життя без коханих схоже на засохле дерево, що росте на піщаному грунті. І, можливо, саме тому кожне покоління намагається розкрити його вічну таємницю. І письменнки, і поети всіх часів і народів оспівують його.

2-й.

Давньогреці боги не змажуть встояти перед палким коханням Пігмаліона і подарують митцю незабутню мить щастя. І Галатея із холодної обожнюваної скульптури в обіймах свого творця перетвориться у теплу і ніжну жінку.

3-й.

Щоб повернути кохану Еврідіку, Орфей зійде в царство тіней. І навіть Аїд і Персефона не можуть встояти перед чарівністю звуків і музики, сповнених коханням, і дозволять зробити те, чого не робив ніхто, – вивести коханих із царства мертвих.

4-й.

А вірна Пенелопа роками очікуватиме свого Одісея, обманюючи претендентів на її руку. Удень ткатиме покривало, а вночі розпускатиме його. Тому що тільки Одісей може зробити її щасливою.

1-й.

Чарівна Беатріче розпалить вогонь кохання в душі великого митця Данте, який зробить її безсмертною.

2-й.

На балу Ромео протягне руку Джульєтіі, і світ зникне для них. І хіба зможе стати перешкодою для них ворожнеча батьків, якщо в їх серцях поселилося кохання. І добровільно приймуть смерть, тому що вона – для них єдиний вихід, щоб бути разом.

3-й.

А маленька Герда, відмовившись від добра і багатства, пройде довгий шлях через страх, сніги і морози, щоб повернути свого названого брата і зможе розтоптати його крижане серце. І навіть Сніговій королеві не під силу буде змагатися з нею.

4-й.

А хто, забувши про потворність Квазімодо, не захоплювався його коханням до прекрасної Есмеральди?

1-й.

І пушкінська Тетяна з трепетним почуттям писатиме лист Онєгіну. А наслідуватимуть її Тетяни ХХ і ХХі ст..

Тетяна Ларіна читає за столом із запаленою настільною лампою. Навпроти сучасна Тетяна – за столом із ноутбуком.

ЛАРИНА.

Я к вам пишу – чего же боле?

Что я могу еще сказать?

Теперь я знаю, в вашей воле

Меня презреньем наказать.

Но вы, к моей несчастной доле

Хоть каплю жалости храня,

Вы не оставите меня.

Сначала я молчать хотела…

СУЧАСНИЦЯ.

Молчать? А что в этом такого?

Пусть знает, что в душе моей.

Отправить что ли СМСку…

Но много ли напишешь в ней?

Нет, лучше я письмо отправлю

По Интернету. Так верней.

ЛАРИНА.

Сначала я молчать хотела;

Поверьте: моего стыда

Вы не узнали б никогда,

Когда б надежду я имела

Хоть редко, хоть в неделю раз

В деревне нашей видеть вас,

Чтоб только слышать ваши речи,

Вам слово молвить, и потом

Все думать, думать об одном

И день и ночь до новой встречи.

Но, говорят, вы нелюдим;

В глуши, в деревне все вам скучно.

А мы… ничем мы не блестим,

Хоть вам и рады простодушно

СУЧАНИЦЯ.

Мечтала встретить я тебя

Где-то в прикольной обстановке:

На дискотеке иль тусовке,

Иль в фитнес-клубе среди дня.

Искала повода для встречи,

Мобилки номер я нашла

И сайт узнала в Интернете –

Теперь во всеоружье я.

ЛАРИНА.

Зачем мы посетили нас?

В глуши забытого селенья

Я никогда б не знала б вас,

Не знала б горького мученья.

СУЧАНИЦЯ.

В провинциальном городке

Таких, как ты, не очень много.

Не скажешь ничего дурного,

И ноутбук всегда в руке.

С тобою не бывает скучно:

Всегда все знаешь, объяснишь,

И в темноте от всех пижонов

Не побоишься – защитишь.

ЛАРИНА

Вся жизнь моя была залогом

Свиданья верного с тобой;

Я знаю, ты мне послан Богом,

До гроба ты хранитель мой…

СУЧАСНИЦЯ.

Не знаю я, кем ты мне послан,

Но доверять тебе могу,

Без предсказаний, гороскопов

Доверила б тебе судьбу.

ЛАРИНА.

Ты в сновиденьях мне являлся,

Незримый, ты мне был уж мил,

Твой чудный взгляд меня томил,

В душе твой голос раздавался…

СУЧАСНИЦЯ.

В блок-бастерах героем ты

В моих мечтах всегда являлся

Был каскадером, был звездой…

И в звездный войнах ты сражался…

И вдруг вошел ты в наш спотрзал

В кругу друзей, не с кем попало,

Твой взгляд меня очаровал,

И сердце вдруг затрепетало.

Компьютер выдал мне прогноз,

Что идеальная мы пара.

Ты – мой кумир, я – твой фанат.

Кто знает, может, это карма?

Ну что ж. заканчивать пора.

ЛАРИНА.

Стыдом и страхом замираю…

Но мне порукой ваша честь…

СУЧАСНИЦЯ.

Ты будешь мой. Я это знаю!

Теперь дождаться бы ответа.

Против судьбы я не попру.

И все ж письмо я отправляю.

Твоя Татьяна. Точка. Ру.

2-й.

Нам дивно, що Андрій Болконський так не зрозумів Наташу Ростову в її прагненні любити не колись, пройшовши випробування, а тепер, уже сьогодні…

3-й.

І мимоволі в душі народжується протест проти жорстокості Торвальда Хельмера, який не зміг зрозуміти того, що діями його дружини Нори керувало велике кохання до нього.

4-й.

А чого варта історія кохання простого телеграфіста Желткова до княгині Віри Шеїної!

День народження. Гранатовий браслет. Лист надокучливого телеграфіста. Усе починається просто, і княгині хочеться відмахнутися від цього. Чому ж тоді так зачепили за душу слова Амосова: «А може, тебе спіткало кохання, яке приходить раз на тисячу років». І світ закрутився в іншу сторону.

І Н С Ц Е Н І З А Ц І Я

АВТОР. На этот раз Вера Николаевна узнала почерк Желткова и с нежностью, которой она в себе не ожидала, развернула письмо.

ЖЕЛТКОВ. «Я не виноват, Вера Николаевна, что богу было угодно послать мне, как громадное счастье, любовь к Вам. Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье люде й – для меня вся жизнь заключается только в Вас.

… Я бесконечно благодарен Вам только за то, что Вы существуете. Я проверял себя – это не болезнь, не маниакальная идея – это любовь, которою Богу было угодно за что-то меня вознаградить.

Пусть я был смешен в Ваших глазах и в глазах Вашего брата. Уходя, я в восторге говорю: «Да святится имя твое».

Восемь лет тому назад я увидел Вас в цирке в ложе, и тогда же в первую секунду я сказал себе, что на свете нет ничего похожего на нее, нет ничего лучше, нет ни зверя, ни растения, ни звезды, ни человека прекраснее Вас и нежнее. В Вас как будто бы воплотилась вся красота земли…

Подумайте, что мне нужно было делать? Убежать в другой город? Все равно сердце было всегда около Вас, у Ваших ног, каждое мгновение дня заполнено Вами, мыслью о Вас, мечтами о Вас… сладким бредом.

Я вои сейчас затопил печку и сжигаю все самое дорогое, что было у меня в жизни: Ваш платок, который, я признаюсь, украл. Вы его забыли на стуле на балу в благородном собрании. Вашу записку,– о, как я ее целовал, – ею Вы запретили мне писать Вам. Программу художественной выставки, которую Вы однажды держали в руке и потом забыли на стуле при выходе. Конечно. Я все отрезал, но все-таки думаю и даже уверен, что Вы обо мне вспомните. Если Вы обо мне вспомните, то… я знаю, что вы очень музыкальны, я Вас видел чаще всего на бетховенских квартетах, – так вот, если Вы обо мне вспомните, то сыграйте или прикажите сыграть сотану Бетховена.

Я не знаю, как мне кончить письмо. От глубины души благодарю Вас за то, что Вы были моей единственной радостью в жизни, единственным утешением, единой мыслью. Дай Бог Вам счастья, и пусть ничто временное и житейское не тревожит Вашу прекрасную душу. Целую Ваши руки.

Г. С. Ж.»

АВТОР. Она узнала с первых же акордов это исключительное, единственное по глубине произведение. И душа ее как будто раздвоилась. Она одновременно думала о том, что мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет, вспомнила слова генерала Аносова и спросила себя, почему этот человек заставил ее слушать именно это бетховенское произведение. И в уме слагались слова. Они так совпадали в ее мысли с музыкой.

ЖЕЛТКОВ. «Вот сейчас я вам покажу в нежных звуках жизнь, которая покорно и радостно обрекла себя на мучения, страдания и смерть. Ни жалобы, ни упрека, ни боли самолюбия я не знал. Я перед тобою – одна молитва: «Да святится имя Твое».

Думаю, что трудно расставаться телу с душой, но, Прекрасная, хвала тебе, страстная хвала и тихая любовь. «Да святится имя Твое».

Вспоминаю каждый твой шаг, улыбку, взгляд, звук твоей походки. Сладкой грустью, тихой, прекрасной грустью овеяны мои последние воспоминания. Но я не причиню тебе горя. Я ухожу один, молча, так было угодно Богу и судьбе. «Да святится имя Твое».

Ты, ты и люди, которые тебя окружали, все вы не знаете, как ты прекрасна. Бьют часы. Время. И, умирая, я в скорбный час расставания с жизнью все-таки пою – слава тебе.

Вот она идет, все усмиряющая смерть, а я говорю – слава Тебе!..

ВЕРА. Он простил меня теперь.

1-й.

Незабутні сторінки Олександра Гріна дають читачам віру в те, що казка може зметнути пурпурові вітрила, якщо ти віриш у диво, як вірила в нього Ассоль, і якщо ти такий романтик, як Грей

2-й.

І мимоволі дослухаєшся до думок маленького принца, коли він усвідомлює, що його троянда єдина в світі, тому що він турбувався про неї і тепер відповідальний за її долю.

3-й.

А булгаковська Маргарита ладна віддати душу, тільки б знати, що сталося з майстром, тому що той, хто любить, мусить розділити долю того, кого любить.

4-й.

Борис Пастернак дарує нам романтичну історію кохання.

ЧИТЕЦЬ

Мело, мело по всей земле –

Во все пределы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

Как летом роем мошкара

Летит на пламя,

Слетались хлопья со двора

К оконной раме.

Метель лепила на стекле

Кружки и стрелы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На озаренной потолок

Ложились тени,

Скрещенье рук, скрещенье ног,

Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка

Со стуком на пол.

И воск слезами с ночника

На платье карал.

И все терялось в снежной мгле,

Седой и белой.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На свечку дуло из угла,

И жар соблазна

Вздымал, как ангел, два крыла

Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

1-й.

А хіба в ХХ столітті не захоплювалися романтичною історією, описаною у відомій рок-опері «Юнона й Авось».

3-й.

Так називалися два кораблі, які вирядили в Америку на Аляску. Їх супроводжував 40-літній Рєзанов, розчарований у житті, тому що нещодавно поховав свою дружину. Та доля подарувала йому ще одне кохання – до 16-річної американки Кончити, яка відмовилася від свого нареченого, кинувши виклик суспільству. Та що таке суспільство, якщо в її серці живе кохання?! Але Рєзанову спочатку потрібно завершити справи в Росії. А потім він зможе присвятити своє життя їй. Попереду бурхливі потоки океану, які непросто подолати, і довго дорога через всю Росію. Та вона ладна чекати, тому що кохання її немає меж, і до його повернення не вимовить ні слова.

4-й.

Чому ж так важко їм прощатися? Можливо, тому, що обоє розуміють, що це прощання назавжди, що їм не судилося більше побачитися, не судилося зустрітися?

ЧИТЕЦЬ

САГА

Ты меня на рассвете разбудишь,

Проводить необутая выйдешь.

Ты меня никогда не забудешь.

Ты меня никогда не увидишь.

Заслонивши тебя от простуды,

Я подумаю: «Боже всевышний!

Я тебя никогда не забуду.

Я тебя никогда не увижу».

Не мигают, слезятся от ветра

Безнадежные карие вишни.

Возвращаться – плохая примета.

Я тебя никогда не увижу.

Даже если на землю вернемся

Мы вторично, согласно Газифу,

Мы, конечно, с тобой разминемся.

Я тебя никогда не увижу.

И окажется так минимальным

Наше непониманье с тобою

Перед будущим непониманьем

Двух живых с пустотой неживою.

И качнется бессмысленной высью

Пара фраз, долетевших отсюда:

« Я тебя никогда не увижу.

Я тебя никогда не забуду».

1-й.

Проїжджаючи через Росію, він захворів. Запалення легень стало для нього фатальним. Вона так і не дізнається про його долю. Але так і не вимовить жодного слова до кінця життя і чекатиме.

3-й.

Кохання – незбагненне почуття. На жаль, іноді трапляється так, що воно наділяє своєю милістю двох, а потім зникає. Обставини виявляються складнішими. Та з часом розумієш: потрібно дякувати долі за те, що воно було. І вечорами, запалюючи свічки, ми зі смутком і з хвилюванням можемо повернутися в минуле.

4-й.

І, як луна, у душі звучить мелодія кохання.

ЧИТЕЦЬ

МЫ – ЭХО

Покроется небо пылинками звезд,

И выгнутся ветки упруго.

Тебя я услышу за тысячу верст.

Мы – эхо,

Мы – долгое эхо друг друга.

И мне до тебя, где бы ты не была,

Дотронуться сердцем нетрудно.

Опять нас любовь за собой позвала.

Мы – нежность,

Мы – вечная нежность друг друга.

И даже в краю наползающей тьмы,

За гранью смертельного круга,

Я знаю, с тобой не расстанемся мы.

Мы – память,

Мы – звездная память друг друга.

4-й.

Ви скажете, що це все література, а в житті все по-іншому.

1-й.

Ну що ж, пройдемо дорогами доль великих людей.

2-й.

Франческо Петрарка все своє життя присвятив одній жінці, точніше, коханню до неї.

366 віршів. Стільки, скільки днів у високосному році. Вона була реальною жінкою, та для недосяжною. Кохання до Лаури очищало поета від скверни, було джерелом щастя, радощів.

ЧИТЕЦЬ.

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім’я

Моєї донни – ніжне і кохане,

І ті сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, –

Й ти, неподільна радосте моя!

3-й.

Відомий шотландський поет Роберт Бернс і Джин Армор зуміли пронести своє кохання крізь усі складнощі життя. Ї батько був категорично проти шлюбу доньки із бідним поетом. І все ж вони відстояли своє кохання. Своїми іменами – Роберт і Джин – вони назвали близнят, що народилися першими. А в день смерті Роберта Бернса народився їх п’ятий син, і тому Джин не змогла провести чоловіка в останню путь.

Рідний брат Роберта, покидаючи будинок вдови, дав Джин у борг один шилінг, тому що в домі зовсім не було грошей. І лише допомога друзів врятувала цю родину від злиднів. А коли через декілька років король призначив пенсію вдові Бернса, Джин відмовилася від цієї премії. І світ понині захоплюється прекрасними рядками про їх кохання.

ЧИТЕЦЬ.

Моя любов – рожевий квіт –

В весінньому саду,

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдина моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висохнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,

Потануть брили скал,

А ти навік, любов моя, –

Аж згасне сонця пал.

4-й.

Олександр Пушкін закохувався не один раз у своєму житті. Анна Олєніна – жінка, на якій відомий поет прагнув одружитися. Та на пропозицію руки і серця її батьки рішуче відмовили. Прощання з коханням сповнене ніжності.

ЧИТЕЦЬ.

Я вас любил; любовь еще, быть может,

В душе моей угасла не совсем;

Но пусть она вас больше не тревожит;

Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно,

То робостью, то ревностью томим;

Я вас любил так искренно, так нежно,

Как дай вам Бог любимой быть другим

І навіть ідучи на дуель,він не сумнівався в її любові. А, помираючи, заповів своїм друзям оберігати її від наклепів.

3-й.

Коли проходять екскурсії по Тбілісі, гостей неодмінно приводять до постаменту Олександру Грибоєдову – відомому російському поетові, послу в Тегерані. Чорний хрест, жінка схилена до хреста, і напис: « Ум и дела твои бессмертны в памяти русской, но зачем пережила тебя моя любовь!». Він загинув у 36. На російське посольство в Тегерані напали екстремісти-мусульмани й убили його, закидавши камінням. А його дружина, Ніна Чавчавадзе, овдовівши у 16 років, решту життя прожила самотою.

ЧИТЕЦЬ

НИНА

Чуть пригубила месяц медовый –

Не качать тебе русского сына.

Из невесты влюбленной – во вдовы.

О грузинское деревце – Нина.

Словно демона гордые крылья

Унесли ее к горной вершине –

Называл он Мадонной Муриньо.

В черном платье невеста отныне.

Улыбалась женою живою,

Не уевшей еще целоваться, –

И оплакала юность вдовою,

Обвенчавшейся с горем в шестнадцать.

В небе след затерялся орлиный,

Не сбывается счастье на свете.

Но любовь бесконечная – Нина –

Не подвластна забвенью и смерти.

1-й.

«Ти завжди в мені, коли я буваю сам-один; ти в мені – як моє горе, моя праця і моя кров», – писав великий француз Оноре де Бальзак своїй коханій Евеліні Ганській. 16 років від отримання першого листа від прекрасної іноземки до одруження, наповнених любов’ю, зустрічами, спілкуванням, подорожами. А коли прийшов такий жаданий день – день одруження, його щастю не було меж

2-й.

Бальзак – пані Карро 17 березня 1850 року: «Ми з вами такі давні друзі, що ви саме від мене маєте дізнатися про щасливий кінець цієї великої і прекрасної сердечної драми, яка тривала 16 років. Отже, три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку кохав, кохаю більше, ніж колись, і яку кохатиму до самої смерті. Мені здається, що Господь винагородив мене шлюбом за всі випробування і пережиті труднощі. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни. Зате в мене буде прегарне літо і найтепліша осінь.

3-й.

Для щастя доля відпустила йому неповних 5 місяців. Життя обірвалося тоді, коли Бальзаку найбільше хотілося жити.

1-й.

Кохання Олександра Блока – донька видатного вченого-хіміка Менделєєва – Любов Дмитрівна. У юності він мріяв про театр і навіть грав в аматорському театрі в домі Менделєєвих. У шекспірівському спектаклі він був Гамлетом, вона – Офелією. І без тями закохався. Вона стала його Прекрасною Дамою. І він їй ладний був служити все життя, присвячував вірші, боготворив. Звичайну земну дівчину він підняв до недосяжного ідеалу, і всі звернення до неї писав з великої літери.

ЧИТЕЦЬ

Не призывай и без призыва

Приду во храм.

Склонюсь главою молчаливо

К твоим ногам.

И буду слушать приказанья

И робко ждать.

Ловить мгновенные свиданья

И вновь желать.

Твоих страстей повержен силой,

Под игом слаб.

Порой – слуга; порою – милый;

И вечно раб.

4-й.

Марина Цвєтаєва. Поет. На перш за все, жінка, яка кохала. І заради кохання могла пройти будь-які випробування.

ЧИТЕЦЬ

Я тебя отвоюю у всех земель, у всех небес,

Оттого что лес – моя колыбель, и могила – лес,

Оттого что я на земле стою – лишь одной ногой,

Оттого что я о тебе спою – как никто другой,

Я тебя отвоюю у всех времен, у всех ночей,

У всех золотых знамен, у всех мечей,

Я ключи закину и псов прогоню с крыльца –

Я тебя отвоюю у все других – у той, одной,

Ты не будешь ничей жених, я – ничьей женой,

И в последнем споре возьму тебя – замолчи! –

У того, с которым Иаков стоял в ночи.

Но пока тебе не скрещу на груди персты, –

О, проклятие! – у тебя останешься – ты:

Два крыла твои, нацеленные в эфир, –

Оттого что мир – твоя колыбель, и могила – мир!

ЧИТЕЦЬ

Мне нравится, что Вы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не Вами,

Что никогда тяжелый шар земной

Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –

Распущенной – и не играть словами,

И не краснеть удушливой волной,

Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне

Спокойно обнимаете другую,

Не прочите мне в адовом огне

Гореть за то, что я Вас не целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не

Упоминаете ни днем, ни ночью – всуе…

Что никогда в церковной тишине

Не пропоют над нами: Аллилуйя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,

За то, что Вы меня – не зная сами! –

Так любите: за мой ночной покой,

За редкость встреч закатными часами,

За наши негулянье под луной,

За солнце, не у нас над головами, –

Ха то, что Вы больны – увы! – не мной,

За то, что я больна – увы! – не Вами!

4-й.

«Той, хто любить, мусить розділяти долю того, кого він любить», – так писав Михайло Булгаков. У його житті було все: хвороби, війни, революції, успіхи і поразки. Він відчайдушно чекав визнання – а воно прийшло лише після смерті. І ніби нагороду за всі випробування, доля подарувала йому рідкісне щастя – кохати і бути коханим. Його дружина Олена Сергіївна зробила все, що могла, щоб жоден рядок після смерті Булгакова не залишився невідомим.

1-й.

Не дивно, що символ здійснення мрій про кохання – червоні вітрила – створив саме Олександр Грін. Адже сам він був романтиком. Лише романтик може продати своє останнє пальто, щоб на день народження коханої подарувати їй кошик троянд.

ЧИТЕЦЬ

Склоняю низко голову пред Александром Грином,

Безмолвно и восторженно гляжу ему во след.

А он в костюме стареньком идет, худой и длинный,

Осенним южным городком, где прожил много лет.

Довольный и ликующий, сегодня он в ударе,

Идет сквозь ветер северный, не замечая слез,

Пальто демисезонное он продал на базаре,

Чтоб в день ее рождения купить корзину роз.

1-й.

Щороку в день народження дружини Гріна в його домі-музеї ставлять кошик троянд перед її портретом у пам'ять про кохання великого романтика.

2-й.

Олександр Кочетков написав вірш який прославив його, також під впливом кохання. Разом із дружиною вони відпочивали в Адлері. Його відпустка закінчувалася раніше. І тому він купив квиток лише для себе. Дружина на вокзалі буквально умовила його залишитися, і він не поїхав, вирішив ще один день провести з нею.

А другого дня вони дізналися, що поїзд, яким він мав їхати, потрапив в аварію і найбільше постраждав його вагон. Друзі, які очікували його вдома, повірили в його смерть. Кочетков був упевнений, що від смерті його врятувало кохання. Так і виникли ці роздуми.

Двоє читців, юнак і дівчина, по черзі читають баладу

БАЛЛАДА О ПРОКУРЕННОМ ВАГОНЕ

– Как больно, милая, как странно,

Сроднясь в земле, сплетясь ветвями, –

Как больно, милая, как странно

Раздваиваться под пилой.

Не зарастет на сердце рана –

Прольется чистыми слезами,

Не зарастет на сердце рана –

Прольется пламенной смолой.

– Пока жива, с тобой я буду –

Душа и кровь неразделимы –

Пока жива, с тобой я буду –

Любовь и смерть всегда вдвоем.

Ты понесешь с собой повсюду –

Не забывай меня, любимый, –

Ты понесешь с собой повсюду

Родную землю, милый дом.

Но если мне укрыться нечем

От жалости неисцелимой,

Но если мне укрыться нечем

От холода и темноты?

За расставаньем будет встреча,

Не забывай меня, любимый,

За расставаньем будет встреча,

Вернемся оба – ты и я.

Но если я безвестно кану –

Короткий свет луча дневного, –

Но если я безвестно кану

За звездный пояс, в млечный дым?

Я за тебя молится стану,

Чтоб не забіл пути земного,

Я за тебя молится стану,

Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуреном вагоне,

Он стал бездомным и смиреннным,

Трясясь в прокуреном вагоне,

Он полуплакал, полуспал,

Корда состав на скользком склоне

Вдруг изогнулся страшным креном,

Когда состав на скользком склоне

От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,

В одной давильне всех калеча,

Нечеловеческая сила

Земное сбросила с земли.

И никого не за щитила

Вдали обещенная встреча,

И никого не пощадила

Рука, зовущая вдали.

С любимыми не расставайтесь!

Всей кров’ю поростайте в них –

И каждый раз навек пощайтесь!

Когда уходите на миг!

1-й.

Кохання підкоряло серця не тільки поетів і письменників. Йому

Підвладні всі.

ЧИТЕЦЬ

Стань журавкою – з тобою полечу.

Стань тривогою – я буду ласкою,

Стань ти нічкою – зорею засвічу,

Стань дитиною – я буду казкою.

Маком зацвіти – я чистим променем

В пелюстках твоїх назавше житиму,

Відцвітеш – тоді залишусь спомином…

І любитиму.

1-й. Трепет сердець

2-й. Очікування щастя.

3-й. Палкі поцілунки

4-й. Сплетіння рук

1-й. єднання душ

2-й. погляд у зоряне небо

3-й.Відчуття польоту

4-й. Романтика запалених свічок

РАЗОМ. Усе це КОХАННЯ

1-й. Тихе й спокійне.

2-й. трепетне і ніжне.

3-й. палке й героїчне.

4-й. Єдине й неповторне

1-й.

Те, якого кожен прагне, про яке кожен мріє, яке робить людей щасливими, те, що входить у вічність, тому що кохання не підвладне часу.

ЧИТЕЦЬ

Чем станет любовь твоя?

Песней, хлебом, кипящей сталью,

Соколом в поднебесье

Морем за дальній далью?

Или, сорвавшись с виси,

Каменем в глубь сердца канет?

От нас, от самих зависит,

Чем любовь наша станет!

3-й.

Кохайте! Будьте коханими!

4-й. І нехай кохання пробуджує у вас бажання відірватись від землі й злетіти до небес!

Виховний захід, присвячений голодомору 1932-33 рр. –

Провів: Волошин Олександр Михайлович

«Такого ще земля не знала»

Виховний захід, присвячений голодомору 1932-33 рр.

Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

Обладнання:

1) на стіні – панно із двох чорних хусток, уквітчаних калиною, картина І. Шишкіна «Жито», під картиною 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником;

2) на столі – макет усного журналу «Минуле стукає в наші серця», поряд розламана хлібина і склянка з водою, зверху напис: «Ціна йому – життя», у підсвічнику – свічка;

3) книжкова виставка «Голод-33 – незагойна рана України»;

4) записи класичної музики («Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена, Гімн «Боже, великий, єдиний» музика Лисенка, слова Кониського).

Вчитель історії. Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується усний журнал «Минуле стукає в наші серця».

Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі.

Ведучий.

Забитим мечем стало ліпше, Ніж повбиваним голодом. Що гинуть проколені, За браком плодів польових… Руки жінок милосердних Варили своїх діточок, Які стали поживою їм. (Плач Єремїі, глава 4, вірш 9-10).

Ці скорботні рядки присвячує Василь Пахаренко тим, яких давно не має. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелом їхні надія і віра.

Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.

2-ий ведучий (відкриває сторінку журналу). Перша сторінка нашого журналу «Переддень голоду», висвітлює причини голодомору в Україні 1932-1933 років.

Учні, одягнуті у вбрання темного кольору, виходять з обох боків сцени і зупиняються біля макета усного журналу.

1-ий учень. 1923-1929-ті були найщасливішими роками для України за останні століття. Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.

2-ий учень. У 1920 році у одному селі був характерний, як для радянської влади, випадок: в село приїхав продовольчий загін. Селяни справно віддали все і загін поїхав. Але червоноармійці

виїхавши із села, продали все продовольство і вирішили знову повернутись, щоб повторно зібрати із селян податок. Селяни виявились стійкими: проти червоноармійців піднялися найбільш сміливі, яких пізніше записали в куркулі. На одному подвір’ї застрочив кулемет, чулися постріли в інших господарствах. І тоді на допомогу червоноармійцям прислали моряків. Повстання було придушено.

1-ий учень. X з’їзд РКП(б) замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще потрібно було єдине – трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі – тільки цього він прагнув віками. І земля-годувальниця своїм дітям-хранителям віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.

2-ий учень. Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901-1910 років на 22%.

3-ій учень. Але над непом нависла загроза. XVI партконференція ВКП(б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.

4-ий учень. Найвміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.

1-ий учень. Звинувачують свідки. «Мати залишилася вдома з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права. Але і на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, вікна вибили, грубу завалили, одежу розпродали на горе-аукціоні, залишилось тільки те, що мама сховала на полі. Всю худобу, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім’єю була здійснена восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками, наповненими соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривались старим рядном. А що їли? Те, що приносили люди – отак дожили до весни». (Із розповіді жительки с Журавлівки Ковалевич Ольги Іванівни, 1924 р. н.).

2-ий учень. Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.

1-ий учень. Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без засобів до існування.

2-ий учень. Звинувачують свідки: «Ранком 28 червня нас відправили з Нікополя на станцію Павлопілля. Коли почали садити у вагони, то виявилось, що багато жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на вірну смерть!» До цього їх змусили звістки з Півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них утік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою і на місці…» (Із свідчень селянина Шинколі, с. Нова Павлівна Нікопольського району Дніпропетровської області).

3-ій учень. Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.

4-ий учень. Людям, яких не розкуркулили, було не легше. їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками. З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн. т.

1-ий учень. Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян мерзенна кліка зважилась на сатанинський злочин – планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.

Ведучий. Про здійснення геноциду проти українського народу розповідає сторінка «Упокорені голодом» (перегортається сторінка журналу).

Звучить «Реквієм» Моцарта.

1-ий учень (на фоні музики).

То був страшний навмисний злочин, Такого ще земля не знала, Закрили Україні очі І душу міцно зав’язали. Сліпу пустили старцювати… То був такий державний злочин – Здригнулась навіть мертва Кафа, Мерцями всіялося поле. Ні хрестика і ні могили – То був такий навмисний голод…

2-ий учень. Звинувачують свідки: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав в поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому верст 4 з радгоспу було. Іду степом – валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого… (Із свідчень Й. Чередника, с. Ірдинь на Черкащині).

2-ий учень. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

3-ій учень. В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру.

7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») – і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.

У країні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію репресій проти тих комун, які не знаходили в собі достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.

2-ий учень. Трохи в кращому становищі було місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військово-індустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися в міста, щоб врятуватись від голодної смерті. Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.

3-ій учень. Звинувачують свідки: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас, четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли повернулися». (Зі свідчень М. Л. Медведенко, с Богачівка, Звенигородського району, Черкаської області).

6-ий учень. На станціях та дорогах, що вели до міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Росією перекрили війська НКВС, які стріляли в натовп селян, що тікали від голодомору.

1-ий учень. Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтовували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Україні в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно і відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем’єр Франції Едуард Ерріо поверталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення і ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Тайме» Доронті, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією – за глибину і об’єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність його репортажів СРСР. І це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.

2-ий учень. Через понад півстоліття комісія Конгресу СІЛА у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес СІЛА офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент СІЛА Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам’ятника жертвам голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

Учні, які представляли другу сторінку, виходять.

Ведучий. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 ро- К1В. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття? Про це наступна сторінка нашого журналу – «Діти – жертви голодомору».

Звучить соната Бетховена. Виходять учні.

1-ий учень. Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі, зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

2-ий учень. Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».

На сцені лежить дитина.

Учень читає вірш «Вічний монолог».

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер…

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

… А житечко моє таке густе.

… А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

3-ій учень. Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

4-ий учень. Звинувачують свідки: «У Дмитра Гаврилюка було п’ятеро синів і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути. Батько договорився з родичем поїхати

в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків всі померли – і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв на печі». (Зі свідчень М. Ю. Ко- манчука, с. Вороне Жашківського району Черкаської області).

Голос. Хто це?,Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай, мамо! Крихітку хлібця!

Сценка. Маленький хлопчик простягає руки до ікони.

Хлопчик.

Бозю! Що там у тебе в руці? Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка. Тож підрости хоч би трохи-бо дай. Світу не бачив ще білого, Бозю, Я – пташенятко прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їнку дай. Тато і мама холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось! Холодно, Бозю, Сніг дуже білий, Бозю, що тщ у тебе в руці!..

1-ий учень. Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

1-ий читець.

Спіте, діти, спіте міцно Янгол Божий на порозі, Вже не буде їсти хтітись, І не будуть пухнуть ноги. Натопила маковинням, Затулила лядку й комин, І в тумані темно-синім, Заспівала колискову: Спи, синочок, горе-ласку, Засинай… навіки, доню.

Звучить соната Бетховена.

Ведучий. Та найстрашніше було інше. Були такі, що, збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.

2-ий читець.

Той крик за мною женеться Боїться не глуму, не хижого звіра, Боїться не смерті у сум – неврожай. А крику дитини, яку вона з’їла:

- Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай! Як сталось – не знає.

Як бути – не знає,

Провал, божевілля – сокира і ніж,

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

- Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж.

2-ий учень. Звинувачують свідки: «Олександра Р. порізала і з’їла своїх дітей Лукійку і Петрика, таке ж учинила зі своїми дітьми Настя М.: вона варила людське м’ясо, робила котлети і носила продавати на базар. Гапка Д., батькова сестра, призналась, що з’їла хлопчика. А кістки закопала під полом».

(Зі свідчень Я. Л. Мицик, с. Вишполь, Тальнівського району, Черкаської області).

3-ій учень. У кожному селі люди пам’ятають подібні речі. Те, що творилось тоді в Україні здоровий глузд відмовлявся розуміти, але так було.

Людоїдів найчастіше розстрілювали або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першим, тих, хто примусив збожеволіти від голоду, їсти людське м’ясо, – не зачепили не тоді, ні потім. Так вони жили й живуть. Умирали і вмирають у достатку й почестях.

Учні виходять.

1-ий учень. Звинувачують свідки: «Страшний був голод 32- 33 років. Зерно, яке було у нас, все забрали, їсти не мали що. Щоб не померти з голоду, ми продали одне-єдине рядно, купили гнилої барабольки. З тої бараболі ми пекли млинці. У нашого сусіда померла з голоду сестра..,» (Із спогадів Гавриш Горпини Йосипівни, 1909 р. н.).

2-ий учень. «Коли був голод мені було всього 3 роки. І про ті страшні роки мені розповідала мати, їсти не було що. Люди рвали бурячиння, лопухи, розбавляли водою і пекли млинці. Лопухи рвали на кусочки, додавали наметеного пилу і варили борщ. Люди обдирали з дерев клей» зривали акацію і їли її. Померли з голоду Лук’янчук Василь, баба Олита, баба Палана, дід Матвій, дядько Матвій, Іван, тітка Гашка… (Із спогадів Перешмулько Ірини Пантелеймонівни, 1929 р. н.).

3-ій учень. «У Самгородку ще не був такий голод, як у інших областях. Особливо був великий голод у Херсоні, звідки йшли та йшли люди у наше село. Вони міняли хустки, посуд та інше на їжу. У сім’ю Пшеничних прийшла жінка яка міняла маленький гладущик на два столових бурячки. У Пшеничних було що їсти, вони мали квашену капусту, маленьку барабольку, їм не треба було того гладущика. Але Ольга пожаліла жінку і обмінялась. Коли Ольга винесла той бурячок, жінка жадібно вихопила його з рук і відразу з’їла. Пшенична Ольга зберегла той гладущик до цих пір, він стоїть на поличці, і як гляне Ольга на нього, так і підступають до очей сльози…». (Зі спогадів Пшеничного Івана, 1909 р. н.).

Звучить соната Бетховена.

Ведучий. І в радянські часи знаходились небайдужі й сміливі люди, які намагались сказати правду та привернути увагу громадськості. Наступна сторінка нашого журналу має назву: «Дзвін на сполох».

1-ий учень. Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 1933-ій. У тридцяту річницю голодомору Василь Барка звернувся з відкритим листом «До радянських письменників в Україні», у якому просив підняти наболіле питання у художніх творах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керівників штучного винищення українців П. Постишева.

Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз того, хто здійснив розправи».

Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Молоде подружжя (Барка одружився в 1932 році) восени 1933 року, дочекавшись первістка Юрія, не уявляло, яким важким для кубанців буде цей рік.

Основою для роману «Жовтий князь» послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини.

Письменник дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилось уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам, чув від очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим лихоліттям, яке випало на його долю на Кубані в І934 році. Бачив він, як гниють під дощем гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах.

Звучить соната Бетховена.

Ведучий. Остання сторінка нашого журналу: «Засвіти свою свічку»

1-ий читець.

У той рік заніміли зозулі, Накувавши знедолений вік. Наші ноги розпухлі узули В кирзаки-різаки у той рік. У той рік мати рідну дитину Клала в яму, копнувши під бік, Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік. У той рік і гілля й коріння Все трощив буревій навкруги. І стоїть ще й тепер Україна, Як скорботна німа край могил.

1-ий учень. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані – 8-9 млн чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста (СІЛА), У 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.

2-ий учень. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби упокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощених катів, уже мертвих, а особливо – ще живих.

1-ий учень. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. 2-ий учень. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм».

2-ий читець.

Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну… запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки – твердині, не храми

Зкам’янілий чорнозем -

Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З долини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивлюсь:

Вкраїна, XX століття.

І не рік, а криваве клеймо – «33″.

Вчитель історії. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які згуртують нас – «пам’ять та віра». Наша пам’ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями (запалює свічку).

Звучить метроном – хвилина мовчання. Звучить Гімн «Боже, великий, єдиний.

Виховний захід на тему

“Конституція України – основний закон нашої держави”

Провів: Волошин Олександр Михайлович

Мета: 1). Дати уявлення про основні статті Конституції з Розділу ІІ про права, свободи та обв’язки людини та громадянина, в особливості про права та свободи дітей; користуючись текстом обгрунтувати та пояснити дітям їх права та свободи.

2). Виховувати поважне ставлення до Конституції та дотримання її законів.

3). Розвивати вміння дотримуватись законів Констиутції та неухильно дотримуватись їх.

Форма проведення: бесіда

Хід заходу:

Почну я свою розповідь з того, що ви вже повинні були ознайомитись з Конституцією. Ви вже напевне знаєте, що це основний закон нашої держави. В Конституції зібрані всі основні закони нашої держави, яких повинні дотримуватись всі громадяни нашої держави. Оскільки ви теж є громадянами цієї держави, то ви повинні знати і обов’язково дотримуватися цих законів. Одним з розділів є розділ про права та обов’язки людини і громадянина. В цьому розділі зібрані всі закони, що стосуються кожного з нас, а також є кілька статей, що стосуються прав і свобод дитини. Отже я розпочну зачитувати основні статті з Конституції і кожну з них буду пояснювати.

Стаття 21. Усі люди є рівні у своїй гідності і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними.

- Ця стаття означає те, що всі люди мають однакові права і свободи і ніхто не має права порушувати їх.

Стаття 22.Права і свободи людини, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційцні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

- Вона означає те, що всі права і свободи гарантовані Конституцією не можуть бути скасовані жодним правоохоронним органом, чи будь-якою особистістю. Всі права і свободи охороняються Конституцією.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток особистості.

- Кожна людина повинна вільно розвиватися сама і не заважати вільному розвитку інших. Також вона повинна виконувати свої обов’язки перед суспільством, щодо вільного розвитку особистості.

Стаття 27. Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

- Ця стаття говорить про те, що ніхто не має права позбавляти життя інших людей. Життя кожної людини захищається державою і самою людиною.

Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина не може бути піддна медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований чи триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку встановлених законом.

- Жодна людина не може бути примусова затримана правоохоронними органами, без наявної на те причини.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

- Жодна людина не може бути примусово заставлена сповідати віру, або ж не сповідати її, якщо в неї не має бажання.

Стаття 43. Кожен має право працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я работах забороняється.

- Ніхто не може бути примушений до тієї праці, яка йому не подобається, або ж яку він не може виконувати фізично. Кожна людина має займатися тією роботою, яка йому до душі.

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного і доступного всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

- Кожен громадянин має право на безкоштовне медичне обслуговування, але, якщо його не влаштовують умови лікування, він має право звернутися за платною консультацію і отримати ту допомогу, яка йому більш підходить.

Стаття 51. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною або її експлуатація переслідується за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

- В даній статті мова йде про те, що всі діти рівні в своїх правах не залежно від будь-яких умов. Всілякі насильства над дитиною переслідуються державою.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов’яковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг студентам та учням.

Громадяни мають право безплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, чи на вивченння рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

- Кожен має право здобувати освіту, причому середня освіта є обов’язковою, а вища і технічна освіти має здобуватися на конкурсній основі. Тобто кожна людина має право отримати безкоштовну вищу ч технічну освіту, але при цьому вона повинна пройти за конкурсом.

На цьому я завершу свою розповідь. І наприкінці хочу вам сказати. Будьте чесними громадянами вашої держави, дотримуйтесь законів нашої держави, оскільки всі громадяни мають рівні права і свободи. На цьому все до побачення.

Радовецький НВК

Позакласні заняття

Тиждень світової літератури